В 2005 році в закладі під керівництвом директора ліцею Алевтини Ключинської та вчителя Інни Бондаренко був створений музей народознавства, завданням якого є створити атмосферу затишної української оселі. Здавалося б стільки всього про традиційну українську хату відомо, стільки наукових та етнографічних праць написано, але все ж лишається багато невідомих широкому загалу знань та фактів про житло українців. Хата - не просто дім в якому проживала сім’я, це окремий всесвіт, де народжувалися, росли, закохувалися, одружувалися, господарювали та помирали. Серцем хати була піч. Будинок починав вважатися житлом лише після того як в печі спалахував вогонь. До прийняття християнства саме піч була центром оселі, найголовнішим місцем, з прийняттям християнської віри деякі функції «вогнище» передало покуттю, але все ж відігравало не менш важливу роль в житті та віруваннях українців. Біля печі збиралися порадитися, послухати розповіді, провести певні обрядові дії при вступі в шлюб. Вогонь в печі вважався священним, господині оберігали його та ставилися з повагою. В піч не можна кидати нічого нечистого, плювати чи бавитися з вогнем. В нашому музеї представлені предмети побуту . Тут ви можете бачити серп, праску , дерев’яні граблі, рубель .
Особливо цікаві є ночви для замісу тіста, залишки якого видно, дерев’яна лопата, яка використовувалася для витягання хліба з печі. Широко відоме використання хлібної лопати в народній медицині у слов’ян для лікування дітей. Багато старовинних речей було передано родичами Давиденко Надії Григорівни уродженки с. Пасічного Новосанжарського району. Це рушники , ліжко, буфет, лава та скриня. Цим речам понад 100 років. Учням нашої школи дуже подобається скриня. Вони знають , що в ній зберігалися речі нареченої, яка сама вишивала сорочки, рушники, простирадла, пряла полотно. Наш музей має колекцію рушників 18-20 століття. На Україні рушникам завжди надавалося важливе символічне значення. Рушник - обов’язковий атрибут будь-якої обрядовості, предмет народного побуту. Він супроводжував людину протягом усього життя і в радості, і вгорі, завжди був символом гостинності - на ньому підносили дорогим гостям хліб-сіль. На ньому приймали новонароджених. З рушниками людину проводжали в останню путь.
Особливу роль відігравав рушник у весільному обряді. Існували також і подарункові рушники, їх використовували в знак побажання щасливої дороги й найшвидшого повернення. Вишити рушники завжди прикрашали ікони. Українська кухня – це така ж культурна спадщина народу як мова, мистецтво, бо це народна традиція, якою слід пишатися, берегти і розвивати. Вона складалася протягом століть із давніх-давен відзначалася різноманітністю страв, їхніми високим смаковими та поживними якостями. «Був борщ до шпундрів з буряками, А в юшці потрух з галушками, Потім до соку каплуни. З потрібки баба-шарпанина, Печена з часником свинина.» Наш музей має цілу колекцію глиняних виробів. Вони мають різні форми та різні розміри. – від 0,5 л до 40 л. В найбільших горщиках тримали й нагрівали воду, готували страви на громадських обідах, весіллях. Горщики мали широкий діапазон господарського застосування. Різновидами їх є – макітри, чавунці, ринки, кринки, глечики. Окрасою кожної хати були барвисті мальовані миски. Для них характерна багатоманітність форм, орнаментів і величин. Були вони неполив’яні і полив’яні. І.П.Котляревський згадує про них у своїй безсмертній «Енеїді» «тут їли І все з полив`яних мисок І самі З нових, кленових тарілок…» Українська оселя вміщала в собі українські традиції, культуру і була не просто місцем де жили люди. Це був дійсно родиний осередок, особливий мікросвіт зі своїми сформованими традиціями, звичаями та правилами